Сказати, що Перечин (7800 мешканців) дуже туристичний центр, не можна. Але якщо ви вже проїжджаєте повз місто, то не проїжджайте, а пройдіться. Адже і тут, як майже скрізь в Україні, знайдеться дещо цікаве.

Ми так і зробили. Відпочиваючи неподалік (40 км) у Сваляві, від нічого робити вирішили проїхатись до Перечина, тим більше, що автобус декілька разів на день ходив повз наш санаторій. (Дорога від Сваляви до Перечина – це окремий атракціон, вартий, щоб його відвідати. Взагалі, навколо Перечина багато вершин і пагорбів. Є там на дорозі один відрізок. Не знаю, скільки градусів складає уклін дороги, але таке враження, що всі 45. До того ж дорога закручена і вся цілковито складається з ям. А водій-екстремал летить, наче кудись дуже поспішає. Треба додати, що їдеш у антикварному ПАЗіку. (Інколи здається, що весь списаний транспортний металобрухт завозять з усієї країни до Західної України, і там він ще років по 30 служить вірою і правдою). Ну, одним словом, як у казці: цікаво і страшно!

Тепер, власне, про Перечин.
Є багато версій про походження назви міста. Найпопулярніша з них та, що стверджує, що назва пішла від першого землевласника – такого собі Перече (Pereche). Дехто вважає основою назви слово «перечити», або ж «перечиняти» (перебудовувати). А от мені здається, що слово має явний присмак… перцю.

А от про дату заснування міста відомості ще більш заплутані. У 1999 р. місто відзначило 600-річчя, а у 2006 р. – 740-річчя. О, як швидко у Перечині плине час! (Насправді, є така традиція – збільшувати вік міст і сіл і вигідно під ці дати ювілеї справляти хоч щороку.) Так чи інакше, і у 1266 році і у 1399 роках Перечин згадується у письмових документах.

Від минулих часів тут збереглося небагато. Є, наприклад, мурований Свято-Миколаївський храм, збудований у 1769 році. Старовинний, так. Але оригінальним, на жаль, його не назвеш. Адже 95% закарпатських мурованих храмів – такі ж самі. Хоча розташована церква дуже мальовничо – на пагорбі. І дзвіниця дуже цікава. Зараз храм належить православним, а колись був греко-католицьким.

Є тут і старовинний католицький храм. Стоїть він не у центрі, а на виїзді з міста у бік Ужгорода. Це симпатичний, але типовий костел св. Августина, збудований у 1906 році.

А найбільше виділяється все ж таки греко-католицька церква Святого Миколая, збудована нещодавно у самому центрі міста. Храм величезний і помпезний, але ж як красиво і велично виглядають його вежі на тлі навколишніх пагорбів!

А ще у 2008 році тут було відкрито кальварію – символічну хресну дорогу, яка починається біля гори Гурка (мабуть, символізує Голгофу) і закінчується на її вершині. Елементи хресного шляху видно здалеку.

Згадується ще синагога, але ми її не знайшли, як не питали. Хоча, може й знайшли, але не впізнали.

Крім цього, трапляються у Перечині старовинні будівлі кінця ХІХ – початку ХХ ст. От, наприклад, будинок ресторану «Кантіна», збудований у 1903 році. («Кантіна» значить – «шинок», «кабачок»). Колись на цьому місці знаходилися дві садиби: Гершка Грінвальда і Андрея Ганака – єврея і словака відповідно.

У будинку Грінвальда, де зараз «Кантіна», розміщувалася корчма (власне, кантіна). А ще зубний кабінет та швейна майстерня.
Кантіна була не просто шинком, а свого роду клубом, де збиралися місцеві мешканці (середній клас, якщо осучаснити поняття) не тільки випити-поїсти, але й пограти у карти, шахи, на більярді, обговорити новини, політику тощо. Траплялися тут навіть бали.
У 1944 році родина Грінвальдів (та інші єврейські родини) була вивезена німцями з міста, і подальша їхня доля невідома.
А от у будинку Андрея Ганака була пекарня, де випікалися різні хлібобулочні вироби для усього Перечина.

У 1995 році садиба почала відроджуватися, причому профіль закладу зберігся: зараз тут розміщується ресторан «Кантіна» та бар «Підпільний райком» (з прапорами, бюстами вождів та іншим тоталітарним антуражем). Звичайно ж, спільного з колишньою «Кантіною» мало (от тільки менора – семисвічник над брамою нагадує про колишні часи). А так: шансон і все інше додається.

Ще є цікава пам’ятка у місті. У самому центрі міста стоїть пам’ятник Федору Фекеті, листоноші з Сусідніх Тур’їх Реметів. Це легендарний уродженець тутешніх місць (народився у1789 році), який служив тут листоношею і кожного дня проходив з кореспонденцією пішки десятки кілометрів протягом 50 років.

Серпень 2011