Перша письмова згадка про Сколе датується 5 березня 1397 року, коли польський король Володислав II Ягайло надав братам Микові та Іванкові Волохам королівський привілей на володіння Сколе і довколишніми землями.

Але не довелося братам Волохам довго володіти Сколем. Через кілька років в боротьбу за селище і навколишні багаті ліси включились польський магнат Петро Кміта і краківський воєвода Ян Тарновський, переможцем з якої вийшов останній з них.

Є відомості, що у 1449 році село Сколе належало Івашку Гошовському і Корчинському, проте досить швидко Сколе і навколишні землі повернулись до родини Тарновських. У 1567 році землі Тарновських і Сколе переходять у власність князя Острозького, нащадки якого на початок XVIII ст. зосереджують у своїх руках майже всі сколівські володіння.

На той час податкова політика князів Острозьких і представників дрібної шляхти по відношенню до селян була досить жорсткою – селянин мав сплачувати як грошові, так натуральні податки:

Крім того, на селян накладалися значні подушні повинності. Відсоток кріпацтва був дуже великий, вільних селян і ремісників в Скольому були одиниці.

У 1568 та липні 1594 року жителі Сколе зазнали нападу татар, які дійшли аж до Славська.

30 січня 1657 року, в ході союзної війни проти Польщі, угорське військо семигородського князя Ракоці Юрія II, прямуючи до Стрия зайняло і розграбувало Сколе.

Близько 1660 року поруч із поселенням князь Олександр Януш Заславський заклав місто, назване на свою честь – Олександрією, але назва не прижилася, і місцеві жителі почали називати місто, як і село – Сколе. В центрі його був дерев'яний замок, обгороджений кам'яним муром. Над брамою княжого замку височіла дерев'яна вежа з бійницями. Відомо, що першим каштеляном Сколівського замку був Ян Ольбрахт Пілєцький. Посеред торгової площі було збудовано ратушу, єдину на той час муровану споруду в містечку. Пізніше її використовували переважно під торгівельний центр і склади, бо місто не мало магдебурзького права. Ратуша дуже постраждала в часи Другої світової війни і була розібрана в середині 50-х років XX ст.

Протягом 1671-1681 рр. в околицях Сколього діяв загін опришків на чолі з колишнім пастухом Андрієм Дзигановичем.

У 1673 році, через раптову смерть князя Олександра Заславського, Сколе, разом з усіма іншими маєтками родини Заславських перейшло у володіння роду Любомирських.

Станом на 1692 рік Сколе було типовим галицьким містечком, поділеним головним карпатським торговим шляхом на дві половини: шляхетську, де був княжий замок і дерев'яні будинки ходачкової шляхти; і хлопську, або рустикальну – власне давнє село Сколе, посеред якого йшла одна вулиця, яка так і називалась, «серед села». Шляхетське Сколе складалось з 55 будинків, 6 корчм, 2 пивоварень, при населенні близько 500 осіб. В рустикальній частині Сколього було трохи більше хат, але приблизно стільки само населення, тож загалом – близько 1000 душ.

10 червня 1772 року у Сколе вступили австрійські війська. Розпочався довгий період поступової німецької колонізації краю.

В останній чверті XVIII ст. графиня Ізабелла Любомирська запросила на Сколівщину німецьких колоністів, які селилися переважно у Скольому і займались ремісництвом (пекарі, слюсарі, годинникарі, шевці). В присілку Сколього – яке пізніше отримало назву Демня, німецькі колоністи-гірники збудували доменну піч, із заліза якої місцеві майстри виготовляли сільськогосподарське знаряддя. Домна спочатку працювала на жидачівській залізній руді, а згодом (1780) знайшли руду і на Сколівщині. Дещо пізніше, недалеко від залізної гути колоністи з Богемії збудували склодувну піч, на якій виплавляли зелене і прозоре скло. Виробництво розвивалось швидкими темпами, і у 1809 році тільки на скляній гуті працювало понад 140 осіб.

На початку XIX ст. за згодою Франца Йосипа I розпочалась масова колонізація Бойківщини німецькими ремісниками, що сприяло розвитку промисловості краю. Вони утворили кілька колоній, де компактно оселилися: Феліценталь (нині с. Долинівка), Карлсдорф (нині с. Климець) та Аннаберг (нині с. Нагірне). Багато їх було і у самому Скольому. Німецький вплив і досі помітний у забудівлі, побуті, місцевому діалекті, веденні господарства.

У 1784 р. новозбудований гостинець (дорога) з'єднав Сколе з Нижніми Воротами, що значно пожвавило торговельні і культурні звязки Бойківщини з Закарпаттям. У тому ж році Сколе зазнало великої повені, було зруйновано чимало хат біля ріки, підтоплено городи і обійстя, згнило багато урожаю. Повінь спричинила голод 1784-1787 рр.

У 1847 році Сколівщина належала графу Потоцькому, а в місті на той час було 238 домів і близько 2000 населення. 1859 року граф Потоцький продав сколівські землі разом з Тухольщиною графу Еугеніушу Кінському за 275 000 злотих ринських.
Близько 1862 року граф Кінський збудував тут перший на Сколівщині паровий тартак, а 1864 року заснував найбільшу в Галичині сірникову фабрику на північній околиці Сколього, де працювало понад 50 робітників.
У 1885 р. відкрито залізницю Стрий-Сколе, що була продовжена у 1887 році до Мукачева. Перший пасажирський потяг прибув на станцію Сколе зі Стрия 4 квітня 1885 року. Після прокладання через Сколе залізниці, в місті та околицях інтенсивно розвивається рекреаційне господарство.

У 1886 р. австрійський барон Альберт Грьодль разом з двома братами заснував у Скольому фірму «Брати Барони Грьодлі». У тому ж році він разом з підприємцем Вільгельмом Шмідтом купив у сколівського дідича графа Еугеніуша Кінського багаті місцеві ліси. Будівництво залізниці стимулювало промисловий розвиток міста, і невдовзі фірма Грьодлів розвинулась у різногалузевий промисловий комплекс, до якого належали лісозаготівельні промисли, каменярня (тартак), ремонтно-механічні майстерні і навіть невелика гідроелектростанція. Загальна площа володінь баронів Грьодлів на Сколівщині становила більше 36000 га.

При виробництві паралельно розбудовувалась і комунально-соціальна сфера. Відпрацьована пара йшла на опалення службових приміщень. Був побудований водогін з керамічних труб, який обслуговувався лише однією людиною. Цей водогін справно працює і досі.

Брати Грьодлі перебудували і розширили колишній палац графа Кінського на Демні і розбили довкола будівлі розкішний парк і оранжерею. Цей палац і досі вважається перлиною Сколівщини. Після окупації Сколього радянськими військами у кінці вересня 1939 р. в палаці був розміщений відділ НКВС, який повернувся сюди у серпні 1944 р. і діяв до 1948 року. Потім палац було передано інтернату безпритульних дітей, який і досі тут розміщується.

Брати Грьодлі побудували у Сколівських Бескидах кілька вузькоколійок. Найбільший ухил мала ділянка від Демні через Свидник до Тисовця (18,7 км), на Козьову і на гору Парашку – найвищу вершину Сколівщини. Ширина колії від 620 до 1050 мм, ухил траси – до 25 %. У період між двома світовими війнами фірма «Брати Барони Грьодлі» давала дуже добрий дохід, який подвоювався щорічно. Розвивали вони і туристичний бізнес.

30 березня 1888 року велика пожежа знищила майже третину міста (близько 100 будинків). Центр містечка був представлений щільною дерев'яною забудовою, будівлі стояли майже поруч, і вогонь за дуже короткий час поширився майже на все місто. Вщент згоріли дерев'яний костьол, поштамт, будинок податкової адміністрації і початкова школа.

У 1900 році з'явилися на Сколівщині перші охоронні лісові округи (69 га). 1912 року Сколівщина була виділена зі Стрийського повіту, і місто Сколе стало повітовим центром.

В часи Першої світової війни значних бойових дій у Скольому не було, хоча у лютому 1915 року через місто в напрямку Верецького перевалу пройшли колони російських військ 22 піхотного корпусу 8-ї армії генерала Брусилова.

З 1918 по 1920 рік у місті лютувала епідемія тифу.

З 1928 до 1935 року у місті видавалася газета «Відомості Демнянські» (пол. Wiadomo??i Demnia?skie), в якій висвітлювалися питання економіки, історії, географії та побуту краю. У 30-х роках XX століття на Сколівщині інтенсивно розвивається туризм. В цей період було відкрито пансіонати, відпочинкові вілли, туристичне інформбюро, кінотеатр, пляжі над річкою Опір, гірськолижний трамплін, хокейне поле, ковзанку і першу в Карпатах санну трасу. Влітку на цей кліматотерапевтичний курорт приїздило близько 1500 відпочиваючих.
У міжвоєнний час місто було центром Сколівського повіту (пізніше приєднаного до стрийського повіту Станіславського воєводства). 1937 року Сколе було включено до переліку гірських поселень, що заслуговують охорони, як рекреаційна місцевість. До 19 вересня 1939 року в місті розташовувався базовий гарнізон першого батальйону Корпусу Прикордонної Оборони «Skole» (командир – майор Єжи Дембровскі).

Наприкінці травня 1939 року на перевалі Тухольські ворота біля Сколього відбувся бій між польською поліцією і прикордонниками з одного боку та бійцями УСС, які поверталися в Галичину з окупованої угорцями Карпатської України, з іншого.

Під час Другої світової війні з 19 вересня 1939 по 26 червня 1941 року Сколе перебувало під окупацією військ червоної армії і, як уся Західна Україна, місто входило до складу УРСР. З відступом радянських військ на початку радянсько-німецької фази війни, 1 липня 1941 року місто без бою було окуповане підрозділами вермахту. За час окупації, підрозділами СС, жандармерії та поліції було розстріляно тут понад три тисячі людей (переважно євреїв), зруйновано промислові підприємства, спалено чимало житлових будинків.

На південно-західній околиці Святослава, поблизу Сколього німецькою окупаційною адміністрацією був створений концентраційний табір (каменоломня) для молоді, що відмовилась служити в «Баудінсті», чи їхати на працю до Третього Рейху. Умови побуту в цьому таборі були жахливі, типові для німецьких концтаборів смерті. У ніч з 7 на 8 липня 1943 року, підрозділи Української народної самооборони, за допомогою жителів Коростова перебили охорону концтабора і звільнили близько 150 в'язнів.

З літа 1944 року на Сколівщині активно діяли підрозділи УПА. Найбільші бої з німцями й угорцями в Галичині відбулися 6-16 липня 1944 року неподалік гори Лопата, в районі Сколього і Долини на стику Дрогобицької та Станіславської областей.

9 серпня 1944 року передові частини радянської 18-ї армії генерал-лейтенанта Журавльова, що наступи на захід (частина сил 66 гвардійської стрілецької дивізії, 95 стрілецького корпусу, 24 стрілецької дивізії і 11 стрілецького корпусу) з ходу зайняли Сколе. Запеклий бій точився тільки в районі Святослава до ранку 10 серпня.

Після завершення Другої Світової війни у Скольому і околицях діяли численні партизанські загони УПА, які проводили активну терористично-підривну діяльність проти радянських установ та окремих представників і активістів місцевої радянської влади. Так, у березні 1947 року молодий бандерівець в центрі міста, опівдні, у всіх на очах застрелив начальника Сколівського міського відділку НКВС.

З 1944 по 1959 рр. Сколе – районне місто Дрогобицької області УРСР.

З 30 жовтня по 4 листопада 1956 року, протягом 4 ночей через місто суцільним потоком в напрямку угорського кордону йшли колони техніки 8-ї механізованої і 38-ї армій Прикарпатського військового округу для придушення повстання у Будапешті. У місті були прийняті безпрецедентні заходи безпеки: цивільному населенню було суворо заборонено виходити на вулиці міста після 20.00, весь особовий склад міліції і внутрішніх військ здійснювали цілодобове патрулювання і охорону маршруту проходу військових колон. Навіть зі Львова прибув полк внутрішніх військ для підсилення охорони. Небезпека диверсійно-терористичних дій з боку місцевого бандерівського підпілля була дуже високою. Автомобільні і залізничні мости через річки Стрий і Опір охоронялися трьома лініями оборони з ДОТами і бронетехнікою.

Такі самі події були в кінці серпня 1968 року у Сколе під час Празької весни. Цікаво відзначити, що під час вводу радянських військ в Чехословаччину, майбутнього першого секретаря ЦК Чехословаччини Густава Гусака співробітники КДБ переховували і давали останні інструкції в мисливському будиночку по дорозі на Кам'янку, недалеко від Сколе.

З 1957 до 1994 р. у Сколе розташовувалась військова частина військ зв'язку, спочатку радянської армії (до 1991), а потім української. Потужний ретранслятор на г. Корчанка справно працює й досі.
З Вікіпедії

Про Сколе