Назва міста Харків походить найправдоподібніше від р. Харків, хоча російський історик М. Арістов пов'язує місто з давнім половецьким поселенням Шарукань в околиці сучасного Харкова. Слід відкинути, як продукт народної етимології, й переказ, за яким назва Харків походить від одного з перших поселенців – козака Харка. Археологічні розкопи на території Харкова доводять, що тут було поселення вже за бронзової доби у ІІ тисячолітті до н.е. Є також знахідки зі скіфського (VI-III ст. до н.е.) та сарматського (ІІ-І ст. до н.е.) періодів; в околицях Харкова знайдено ранньослов’янські сліди Черняхівської культури (ІІ-VI ст.) та слов’янське городище Донецьке з княжої доби. Проте, у ХІІ-XVII ст. теперішня територія Харкова належала до Дикого Поля, що його опановували половці, а згодом татари.

Формально Харківщина належала з поч. XVII ст. до Московської держави, але тут не було жодної влади й осілого населення. Московські царі розсилали сторожу й розвідувальні групи зі служилих людей, будували укріплення й оборонні лінії проти кримських татар та ногайців («білгородська», «ізюмська» та «українська» лінії). Поставали перші поселення – слободи з російських поселенців, а ще численніші українські поселення втікачів з Гетьманщини й Правобережжя. У сер. XVII ст. вони заснували низку українських поселень на Харківщині.

У1655 році ватага українських козаків під проводом «осадчого» Івана Каркача оселилася поблизу харківського укріплення. 1654-1655 pp. вважають датою заснування Харкова (Д. Багалій). Козаки збудували оселю довкола фортеці, що вже існувала раніше на височині між річками Харковом і Лопанню, оточеній лісами і болотами. Московський воєвода Селіфантов поширив на них свою владу, але у внутрішні справи козацьких поселенців не втручався, і вони рядили свої справи за «черкаським звичаєм». Українські поселенці допомогли збудувати нове укріплення та несли оборонну військову службу. У 1655 р. у Харкові жило бл. 600 служилих людей, а всього населення бл. 2000 осіб. У XVII ст. Харків був військово-оборонним форпостом та хліборобським містом. Частина мешканців займалася ремеслом і торгівлею і жила на території укріплення, але більшість оселялася у слободах навколо укріплення й займалася хліборобством. Селяни мали право користуватися землею, займалися ремеслами і зберігали козацькі вольності.

У 1660-1662 рр. було добудовано нове приміське укріплення, а у старій фортеці постали нові військові (башти, брами, порохівня) й адміністративні («государев» двір й ін.) споруди та церкви.

У 1670-х pp. фортеця занепала і почала називатися Старим містом, а острогом звалося нове укріплення, побудоване за воєводи Сухотіна. Харків збільшувався навколо фортеці, а його міська територія на поч. XVIIІ ст. поширювалася за річки Лопань і Харків.

За російсько-шведської війни, у зв'язку із виступом Івана Мазепи й заворушенням донських козаків, Петро І доручив розбудувати харківське укріплення.

У 1724 році Харків уже нараховував 61 вулицю і 1300 дворів.

Царський уряд почав також накладати додаткові грошові й службові обов'язки на населення, зокрема на козаків-підпомічників, поступово обмежено вибір козацької старшини. Внаслідок призначення царського бригадира при козацькому полку та втручання військового начальства полкова старшина зазнала обмежень. Повинності козаків на користь царської армії ставали щораз важчими.

У 1732 році була спроба замінити слобідські козацькі полки на армійські. Заснований у 1659-1660рр. Харківський полк як адміністративно-військова одиниця належав до найбільших у Слобідській Україні. У 1732 р. він нараховував 135 осель, у яких жило 75 000 мешканців, у тому ч. 5870 козаків. У складі полку було 18 сотень.

Через малу кількість некозацького (російського) населення на території полку 1706 року тимчасово ліквідовано воєводське управління, а влада полкової старшини поширилася на все населення.

Бувши полковим містом, Харків став адміністративним осередком: тут діяли полкова канцелярія і суд. Старшину обирали на козацьких радах, але її затверджував царський уряд. До видатних полковників належали І.Сірко, І. Шидловський та інші. Харків був осідком полку майже ціле століття (до 1765 р.)

Життя у Харкові відзначалося його оборонним характером і положенням на степовому пограниччі. Це поступово змінювалося в міру того, як кордон російської держави посувався на південь. Але татари ще іноді нападали на Харків і підміські поселення, грабуючи їх мешканців.

Харків'яни брали участь у російських походах на Крим, Азовське море та у Північній війні, як і в російсько-польських конфліктах. Участь у цих війнах поважно підірвала силу Харківського полку і матеріально ослабила харків'ян. Населення також потерпіло від пожежі 1733 р. та від чуми (1733, 1741).

У подібному стані були й інші полкові осередки Слобожанщини. Але Харків почав серед них виходити на передове місце не так своїм адміністративним і військовим значенням, як завдяки вигідному економічному і торговельному положенню. Водночас місто почало відігравати провідну культурну роль у цьому прикордонному районі. У XVIIІ ст. розрослися харківські ярмарки (4 рази на рік). Сюди привозили товари з балтійських портів і центральних районів Росії, з Криму, Херсону, Києва, Польщі, Сілезії, Молдавії та німецьких міст.

У 1726 р. білгородський єпископ Є. Тихорський перетворив монастирську школу у Xаркові на колегіум, який до заснування Харківського Університету був найвідомішим навчальним закладом Слобожанщини; одночасно поставали початкові і середні школи.

У1765 р. царський уряд скасував полкову самоуправу Харкова. Козацьке населення перетворилося у своїй масі на військових поселенців, і на нього накладено різні податки й інші повинності. З 5 слобідських полків утворено адміністративно-територіальну одиницю – губернію з осідком у Харкові.

У 1780-1796 рр. було замінено губернію на Харківське намісництво, потім знов на Слобідсько-Українську, а з 1836 р. – на Харківську губернію. Деякий час, крім губернатора, існували в Xаркові і генерал-губернатори, які очолювали кілька губерній: Харківську, Полтавську і Чернігівську.

У1885 р. тимчасове генерал-губернаторство скасовано.

Населення Харкова далі диференціювалося. Частина козацької старшини перейшла у стан російського дворянства, а рядове козацтво було закріпачене; у місті далі зростала верства ремісників і торгівців, поставали цехи.

Під наглядом губернатора і намісника Харків поступово розбудовувався; за шаблонами російського міського будівництва, зведено низку урядових та приватних міщанських і торгових будинків. На території укріпленого міста збудовано Покровський монастирський собор (1689), губернаторський будинок (1766-1777), кам'яний корпус «присутствених місць» (будівництво розпочато 1785), Успенський кафедральний собор (1783) з дзвіницею. На кінець XVIII ст. у Харкові було 10 церков.

У 1799 р. постала окрема Харківська єпархія. Після судової реформи 1867 р. Харків став центром судової округи з окремою судовою палатою. З суспільно-культурного погляду переломною подією в історії міста було заснування у 1805 р. заходами Василя Каразіна й українського дворянства Харківського університету, що змінив провінційне місто на важливий освітній центр. При університеті засновувалися наукові установи, поставали нові видання, активізувалося культурне життя. У ХІХ ст. засновано у Xаркові 4 чоловічі гімназії та кілька жіночих середніх шкіл. У 1873 р. відкрито ветеринарний інститут, у 1885 р. – Технологічний Інститут, у 1916 р. – Харківський комерційний інститут. На другу пол. ХІХ ст. припадає відкриття низки фахових шкіл: торгової, технічної, залізничної, музичної, рисувальної, земської акушерської тощо.

Харків мав міське самоврядування. До 1870 р. членів міської думи обирали за становим порядком, а пізніше за майновим цензом. Розбудова міста тривала далі; зведено будинки: дворянського зібрання (1815-1820, арх. Є. Васильєв), кадетського корпусу (1825-1828), дзвіницю Успенського собору (арх. А. Тон), міський театр (1840-1843), ряд торговельних і приватних будинків. У другій пол. ХІХ ст. споруджено корпус технологічного інституту (1879-1885), будинок міської думи (1885).

У 1890-х pp. низку будинків збудував арх. О. Бекетов. З'явився стиль модерн. Архітектор К. Жуков збудував в українському стилі будинок школи живопису і малювання (1913). Проте впорядкування міста було занедбане. До 1830 вулиці не були забруковані і у дощову погоду робилися непроїжджими. Харків мав славу «брудного міста». Потім вулиці почали мостити бруківкою; під кін. ХІХ ст. майже всі вони були забруковані. Вода з річок Харкова не була придатна до пиття, а водогін закінчено лише у 1881. У 1912-1913 рр. розширено водогін і побудовано водонапірну вежу для центральних вулиць; другорядні вулиці й окраїни міста користувалися колодязями. Лише у 1912 р. почали будувати каналізацію. Газове освітлення застосовано у 1880-х pp., а з 1898 р., почавши від окраїн міста, – електричне. У 1882 р. відкрито кінну залізницю, власником якої було з 1886 бельгійське акційне товариство; у 1906 р. прокладено першу трамвайну лінію. Першу залізницю доведено до Харкова у 1869 р., відтоді прокладено через Харкова лінії: Харків-Ростов і Харків-Київ (1873), Харків-Лозова і Харків-Полтава (1875), Харків-Балашов і Харків-Вовчанськ (1899).
Невпинно зростала чисельність населення Харкова. З 1800 до 1917 воно збільшилося майже у 30 разів: 1801 бл. 10 тис., 1837 – 23 тис., 1861 – 50 тис., 1881 – 128 тис., 1901 – 198 тис., 1917 – 297 тис.

Крім ремесла і домашнього промислу, зростала промисловість. Вже у 1810 р. почали діяти міделиварні та металообробні майстерні; у 1820 р. відкрито фабрику сірників, а у 1835 р. – чавунно-міделиварний зав. У 1855 діяли у Харкові такі підприємства: 2 міделиварні, 2 чавуноливарні, 3 шкіряні, 4 вовномийні, 2 миловарні, 5 свічкових, 10 каретних, 3 цегельні, 5 тютюнових, 2 воскобійні, 3 ватні, одна кахельня, виробництво шроту, олійня. На усіх підприємствах працювало разом понад 2 000 робітників. За 1871-1900 pp. чисельність фабрик і заводів зросла з 79 до 259, серед яких переважали машинобудівні і металообробні (бл. 60). Кількість робітників у 1900 р. доходила до 12 000. З великих промислових закладів постав завод сільськогосподарського машинобудування (теперішній Харківський завод транспортного машинобудування ім. В. Малишева). У 1900-х pp. були збудовані чавуноливарний та машинобудівний (завод М.Ф. фон Дітмара, теперішній «Світло шахтаря»). За І світової війни перенесено з Риги до Харкова Російський балтійський електромеханічний завод (сучасний Харківський електромеханічний ім. 50-річчя Жовтневої революції). У 1904 р. у Харкові було понад 1 200 промпідприємств з бл. 17 000 робітників (13 чавуноливарних і машинобудівних, 8 цегельно-черепичних і кахлевих, 12 миловарних, 4 свічкових, 5 кондитерських, 5 тютюнових, 3 броварні, 4 деревообробні, 4 вовномийні, 2 млини, 26 друкарень, З олійних фарб і лаків та ін.) Крім того, були сотні кустарних підприємств. Чисельність усіх робітників доходила до 4-45 тис., у тому числі 28 000 ремісників.

Лікувальних установ у Xаркові було обмаль: у 1878 р. – 4 лікарні, у 1904 р. – 8. Кредитно-фінансових установ (банків) у 1901 р. було 13, а з 1867 постійно діяла в Харкові біржа. Завдяки розбудові транспорту й торгівлі використанню Чорного й Азовського морів Харків став важливим центром півдня Російської Імперії.

Збільшення промислового робітництва відбувалося за рахунок приїжджих, головне з неукраїнських губерній Росії.
Українське життя Харкова розвивалося переважно в освітніх, земських і кооперативних установах. У 1820-ті pp. Харків був важоивим осередком українського культурного відродження (Харківська школа романтиків); тут з’явилися перші видання з мовознавства, етнографії, історії, літературні твори народною мовою. У 1812 р. почав виходити перший пресовий орган на Україні під Росією, «Харьковский Еженедельник», а у 1816 р. – сатиричний журнал «Харьковский Демокрит», в якому деякі твори друкувалися українською мовою; тоді ж почав з’являтися «Украинскій Вестникъ», у 1817-1918 рр. виходили «Украинскія известія» А. Вербицького та «Украинскій Домовод» Ф. Пильгера; у 1824-1825 рр. видавався при Харківському Університеті «Украинскій Журнал».

У Xаркові працювали культурні діячі і письменники: Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, М. Петренко, О. Корсун, А. Метлинський, історик М. Костомаров та ін.; з’явилися неперіодичні збірники «Украинскій Альманах (1831), «Украинскій Сборник» (1838), «Утренняя звезда» (1839) і «Молодик» (3 кн., 1843-1844). З періодичної преси почали появлятися у Xаркові російські газети, які приділяли увагу й українським справам: «Харьковскія губерниальныя ведомости» (з 1838), «Єпархиальныя ведомости» (1866), «Харьков» (1877-1880), З 1880 р. А. Йозефович видавав впливову газету у відносно ліберальному дусі «Южный край»; з 1898 р. виходив «Харьковскій листок». Разом періодичних видань у Xаркові на початку ХХ ст. було 19.

Поч. театрального життя в Xаркові датується кін. XVIII ст., але тільки у 1842 р. було збудовано окремий будинок для театру, заснованого у 1790 р. У 1816-1821 у Xаркові виступав М. Щепки (також і в українських п'єсах І. Котляревського), з 1832 – І. Дрейсіґ, а згодом – К. Соленик. У 1870 почалися оперні вистави. У 1880-1890-х pp. у Xаркові виступали зі своїми трупами діячі українського театру: М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та ін. На поч. ХХ ст. Гнат Хоткевич організував робочий театр. На переломі ХІХ і ХХ у місті зроблені перші спроби у кінематографі; хронікальні фільми робив А. Федецький, а художні – О. Олексіенко. Тут працювали українські митці: Д. Безперчий, С. Васильківський, М. Ткаченко, М. Раєвська-Іванова, П. Любченко, М. Беркос, М. Самокиш та ін.

Загальноросійські опозиційні рухи знаходили відгомін і в Харкові. У 1850-х pp. тут діяла група активної антирежимно налаштованої інтелігенції, що оформилася у так зване Харківсько-Київське таємне товариство. Пізніше діяли народники, гуртки «Земля і воля», «Народна воля». Були відкриті (з ініціативи X. Алчевської) недільні школи. Працювали земства і кооперація; зокрема у 1878 р. відбувся таємний земський з'їзд. З 1890-их pp. активізувалися марксистські соціалістичні гуртки, а згодом РСДРП; особливо популярними серед робітництва на поч. ХХ ст. та за революції 1905 р. були меншовики, вони організували страйки, сутички з поліцією, демонстрації.

Укр. національна інтелігенція гуртувалася навколо харківської громади (П. Лобко, О. Потебня, В. Мова, Ф. Павловський та ін.). У 1906-1916 pp. у Xаркові діяв Клуб ім. Г. Квітки-Основ'яненка, згодом перетворений на «Просвіту». При «Союзбанку» існувало кооперативне видавництво, що видавало книжки українською мовою. Багато зробили для розбудови у місті українські роди: Донець-Захаржевські, Шидловські, Алчевські та ін. У Xаркові працював адвокат М. Міхновський, який у 1900 р. на таємних зборах студентської громади оголосив свою програму «Самостійна Україна». Там таки закладено початки Революційної української партії (РУП). У 1906 р. виходив часопис українською мовою «Поради». У кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. в місті працювали визначні вчені, культурно-громадські діячі і письменники: Д. Багалій (ректор університету і голова міської ради), М. Сумцов, І. Білоконський, І. Манжура, П. Грабовський, Б. Грінченко й ін.

Влада у Xаркові під час революції була в руках Тимчасового уряду та демократичних установ – губернського комісара, міської думи, земств. Окремо творилися робітничі ради, в яких переважали неукраїнські елементи, що намагалися перебрати владу в свої руки революційним шляхом, особливо після листопада 1917 р. Українці Харкова, репрезентовані в Українській Центральній Раді, гуртувалися в громадські і культурні товариствах, головне з метою впливати на міські справи й українського населення провінції. У Xаркові засновано Українську губернську раду (голова – Рубас), скликано з'їзди селян та представників «Просвіти» Слобожанщини й створено товариство «Рідна Школа». У Xаркові з’являлися у 1917-1918 рр. тижневик «Рідне Слово», соціал-демократична газета «Робітник» та щоденник соціалістичного напрямку «Нова Громада».

Близькість Росії, у якій владу перебрали більшовики, і Донбасу, де фактично вони захопили владу також, та слабкість поміркованих українських сил вирішили долю Харкова. Вже з кінця листопада 1917 р. до міста прибули червоногвардійці з Росії та збільшовизовані матроси з Прибалтики. Вони у спілці з місцевими більшовиками роззброїли війська Центральної Ради та російських антибільшовицьких сил; 2425 грудні 1917 р. відбувся з'їзд рад, який проголосив себе всеукраїнським та обрав радянський уряд України, т. зв. Народний секретаріат на чолі з Є. Медведєвим.

Після Брестського миру німецька армія й українські війська (серед ін. запорізький полк під проводом П. Болбочана) 19 квітня 1918 р. звільнили Харків від більшовиків. За гетьманської влади губерніальним старостою у місті був П. Заліський. Серед іншого тоді створено гімназію ім. Б. Грінченка, директором якої був М. Плевако, українізовано кілька інших шкіл. Уряд закрив опозиційну газ. «Народне діло». У листопаді 1918 р. короткочасно владу в Харкові захопили війська Директорії УНР, але 3. січня 1919 р. у місті знов запанували більшовики, і тут діяв радянський уряд України до 25 липня, коли місто зайняли російські білі війська генерала Денікіна, які перебували тут до 11 грудня 1919 р. Після перемоги червоних над Денікіним до Харкова повернувся третій український радянський і місто стало столицею УССР.

У Xаркові знайшли свій осідок Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і Рада народних комісарів, центральні органи КП(б)У, профспілок. Працювали центр. кооперативні установи: Українбанк, «Сільський Господар», «Добробут», Українкустарспілка та ін. З кінця 1920-х pp. їх обмежено у діяльності і на поч. 1930-х pp. закрито. На поч. 1920-х pp. були відкриті деякі іноземні дипломатичні місії та консульства. В Xаркові з 1921 р. з’являлися «Вісті ВУЦВК», українізовано вищі школи (Інститут Народної Освіти, Інститут Народного господарства, Університет ім. Артема й ін.). У зв'язку з частою реорганізацією високого шкільництва змінювалося число вищих шкіл: на поч. 1920-х pp. їх було бл. 10, у 1930-1923, у 1940-1936 (понад 30 тис. студентів). У 1926 р. реорганізовано старий технологічний інститут і на базі його факультетів створено окремі самостійні інститути: машинобудівний, хіміко-технологічний, електротехнічний та ін. Лише після ІІ Світової війни ці інститути були об'єднані і створений Харківський Політехнічний Інститут. У 1932 р. відновлено університет. З 1920 року діяла українська школа червоних старшин, яку закрито з розгромом українізації на початку 1930-их років.

З наук. установ працювали: Науковий Комітет України, Сільськогосподарський Науковий Комітет РСР, Історичний архів, Центральне статистичне управління УРСР, Центральне архівне управління УРСР, Всеукраїнське агрономічне товариство, Всеукраїнська наукова асоціація Сходознавства, Українська асоціація Марксистсько-Ленінських інститутів та ін. Цінну українознавчу роботу провадили Український науково-дослідний інститут географії та картографії, науково-дослідна кафедра історії УРСР, Інститут літератури ім. Т. Шевченка тощо.

З 1920 у місті діяли музеї: Харківський всеукраїнський історичний музей, Музей Слобідської України ім. Г. Сковороди, Харківський художній музей. Працювали видавництва: Державне видавництво УРСР, «Пролетарій», «Радянський селянин», кооперативні видавництва «Книгоспілка» і «Рух» (згодом ліквідовані). Широку діяльність розгорнула Українська книжкова палата. Тут постали літературні і мистецькі об'єднання «Плуг», «Гарт», «Вапліте», ВУСПП, Пролітфронт та ін. Після ліквідації літературних організацій (1932) у Xаркові створено у 1934 р. єдину Спілку радянських письменників УРСР. З театрів діяли: Харківський театр юного глядача (заснований у 1920), Український драматичний театр ім. І. Франка (1923-1926, згодом переведений до Києва), Харківський державний український академічний театр опери і балету (українізований 1925), перенесений з Києва «Березіль» (1926-1933), Харківський червонозаводський державний український драматичний театр (1927-1933), Російський драматичний театр (1933). У 1940 р. у Харкові було 14 театрів, у тому числі кілька аматорських.

За радянських часів столичний Харків далі розбудовувався інтенсивніше від інших міст. Новим центром Харкова стала площа Дзержинського з комплексом будівель Держпрому (1925-1929; арх. С. Серафімов, С. Кравець і М. Фельчер). На площі у 1930-1934 збудовано колишній будинок проектів (нині університет) та колишній будинок кооперації. Тоді ж збудовано нові та реконструйовано ряд старих заводів, закладено житлові комплекси «Новий побут», «Червоний промінь» і студентське містечко. Тоді ж таки продовжено трамвайні лінії, впроваджено автобуси і тролейбуси.

Після відбудови зруйнованої за революції промисловості почалася прискорена індустріалізація Харкова. У 1931 р. дав першу продукцію Харківський тракторний завод, згодом верстатобудівний (1933), турбінний (1934) тощо. Збільшили продукцію дореволюційні: електромеханічний, металообробний, транспортного машинобудування та ін. У 1930 р. почала діяти Харківська районна електростанція, що давала електроенергію підприємствам міста. Одночасно з новими забудовами Харкова було зруйновано історичні та культові споруди. У 1930-х pp. зруйновано Миколаївський собор, церкви – Мироносицьку, Дмитріївську та Різдва Христового (церква-фортеця з козацьких часів) та ін.

Факт, що Харків був столицею України, помітно позначився на українізації міста. Тільки розгром української культури в 1930-х pp., голод, чистки і перенесення столиці до Києва (1934) змінили становище Харкова, і він значно втратив з свого українського характеру кінця 20-х – поч. 30-х pp.

Під час другої світової війни Харків був значно зруйнований. Радянська влада перед наступом німецьких військ частину заводів й установ евакуювала, інші зруйнувала. Німецька армійська група генерала Рундштедта вступила до Харкова 25 жовтня 1941 р. Бувши в прифронтовій зоні, Харків лишився під безпосереднім військовим управлінням. У місті діяла Міська управа (головний ректор Політехнічного Інституту О. Крамаренко, якого пізніше німці розстріляли за неефективність урядування та за підозрою у саботажі; головою міста (обербургомістром) у 1942 став адвокат О. Семененко).

Упродовж 22-місячної окупації Харкова німцями цивільне життя не унормувалося, населення терпіло від голоду і холоду; число мешканців Харкова зменшилося до 160 000. Перший радянський наступ на Харків відбувся у лютому 1943 р., і місто було короткий час радянським. Під час нової німецької окупації міським головою спочатку був відомий хімік П. Козакевич, але вже за короткий час влада перейшла до військової адміністрації, багато жителів було виселено. Остаточно війська генерала І. Конєва здобули Харків 23 серпня 1943 р.

1944 – 1990

Відбудова знищеного Харкова почалася ще за війни і тривала за наступних рр., одночасно з реконструкцією й розростанням міста. Відбудовано низку заводів, стали до ладу нові. Відновлено і поширено житловий фонд побудовою нових кварталів (Салтівка, Павлове Поле, Рогань, Олексіївка, Холодна Гора, Нова Баварія). У повоєнні часи покращився благоустрій міста: розпочато газифікацію приватних помешкань (проведено газ з Шебелинки), прокладено новий водогін з Краснопавлівки, збільшено трамвайні маршрути, тролейбусні і автобусні лінії; річки меліоровані. У 1975 р. відкрито метрополітен (зараз нараховує три лінії). Поширено торгову мережу, освітні заклади та установи охорони здоров’я: відкрито кілька санаторіїв, будинків відпочинку в околицях Харкова.

За радянських часів Харків посідав третє місце у СРСР (після Москви та Ленінграду) за кількістю вищих навчальних закладів.

Зараз Харків є другим містом в Україні за кількістю населення (бл. 1,5 м).

У Харкові народилися:

• Христина Алчевська (1882-1931) – українська поетеса, перекладач, педагог.
• Володимир Безсонов (1958) – відомий український радянський футболіст.
• Олексій Бекетов ( 1862-1941) – український архітектор і педагог, автор багатьох будинків у Харкові, які визначають обличчя міста.
• Збігнєв Бжезінський (1928) – знаменитий американський політолог і соціолог, ідеолог зовнішньої політики США.
• Леонід Булаховський (1888-1961) – український вчений-мовознавець, академік.
• Володимир Бурлюк (1886-1917) – живописець, писав картини у стилях «сецесія», «кубофутуризм». Винайшов оригінальну декоративно-геометризовану манеру, названу «клуазонізм».
• Валентина Гризодубова (1909-1993) – радянська льотчиця, учасниця рекордного перельоту з Москви на Далекий Схід у 1938 р., учасниця Другої світової війни, одна з перших жінок, удостоєних звання Героя Радянського Союзу.
• Ігор Губерман (1936) – відомий поет та письменник, автор власної віршованої форми під назвою «гаріки».
• Людмила Гурченко (1935-2011) – видатна актриса.
• Варвара Каринська (Barbara Karinska) (1886-1983) – американська дизайнерка одягу, авторка сценічних костюмів для кіно та балету, зокрема, співавторка сучасної балетної пачки, загальноприйнятої у світі.
• Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843) – видатний український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Основоположник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі.
• Саймон Сміт Кузнець (Кузнець Семен Абрамович) (1901-1985) – американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки (1971).
• Гнат Хоткевич (1878-1938) – український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.

Велика фотогалерея Харкова