Серед соленосних регіонів особливе місце посідає південно-східна частина Донбасу, де на місці мілководої затоки древнього Пермського моря близько 250 років тому утворилися величезні поклади кам'яної солі. Історики свідчать про те, що ще до нашої ери люди могли отримувати цей життєво важливий мінерал шляхом випаровування його з солоної ропи Торських та Бахмутських озер, розташованих на місці розвіданого згодом Артемівського родовища кам'яної солі. Але лише у XVI столітті видобуток виварювальної солі на Донбасі став регулярним.

З розвитком соляного виробництва нерозривно пов'язана історія усього Донбасу. Виробництво виварювальної солі вимагали все більше дрів, що привело до знищення навколишніх лісів. Потрібний був новий енергоносій, яким і став виявлений близько 300 років тому в Донецькому краю кам'яне вугілля. Його використовували перш за все для збільшення виробництва солі, а вже згодом – для розвитку металургії таі інших індустріальних потреб.

Припущення про наявність в районах Бахмуту і Тора багатих покладів кам'яної солі окремі дослідники висловлювали ще в середині XVIII століття. Але лише у 1880 році видатний російський учений-геолог А. П. Карпінський зробив точні науково обґрунтовані розробки з цього питання і довів наявність величезних соляних запасів у краю, через який століттями пролягала знаменитий чумацький шлях за сіллю до Криму.

Здійснена у 1876-1880 роках гірничим інженером П. І. Івановим проходка так званої "Урядової свердловини" біля села Брянцівка, у 10 верстах від Бахмуту, показала наявність в земній товщі 9 соляних пластів, у тому числі найбільш потужного – Брянцівського, товщина якого становила близько 40 метрів.

Це сенсаційне відкриття привернуло увагу промисловців, що розгорнули у регіоні інтенсивне будівництво соляних шахт.

Для перевезення солі й інших вантажів довелося побудувати залізничну станцію Сіль, станцію Деконська і депо станції Сіль. У 1881 році була введена в експлуатацію перша шахта, що належала приватній промисловій компанії генерала Н. І. Летуновського.

У подальших роках уведені в експлуатацію ще п'ять соляних копалень, що сприяло значному зростанню солевидобутку і насиченню соляного ринку.

З 1926 року робоче селище називають ім'ям Карла Лібкнехта.

Під час другої світової війни соляні копальні були повністю зруйновані. У 1947 році було закінчено відновлення останнього з усіх зруйнованих копалень.

У 1965 році селище отримало статус міста.

У липні 1991 року місто Карло-Лібкнехтовськ було перейменоване в Соледар.

Галерея Соледару
Розповідь про екскурсію до Соледару