Хоча ми сучасні люди і не очікували побачити в Диканьці чортів, коваля Вакулу та інших персонажів з творів мого улюбленого письменника, але все ж таки, коли їхали до Диканьки, відчувався якийсь душевний трепет. А раптом…

Ні, нічого дивного не сталося. Може тому, що то було п’яте січня, а не шосте. А може з інших причин. Не знаю.

Хоча гоголівських персонажів ми і не зустріли, але ж свідки давніх подій все ж таки в Диканьці залишились. Це – чудові пам’ятки архітектури.

Але про все по порядку. Спочатку про те, як доїхати. Автобуси на Диканьку йдуть з АС-2, що в Полтаві (знаходиться на вул. Шевченка). Їхати десь хвилин 40.

У Диканьці ми вийшли на автостанції, яка знаходиться майже в центрі. Відразу ми пішли дивитися на Троїцьку церкву (1780) (на фото ліворуч).

У будь-якому джерелі в Інтернеті ви прочитаєте, що саме в цій церкві коваль Вакула на стіні намалював чорта. Побачити цей пекельний живопис дуже вже хотілося, але ж, звичайно, ніяких чортів у церкві нема. Розписи сучасні, до того ж доволі примітивні і нецікаві.

Більше вражає церква ззовні – вона невеличка, але ж така дотепна! До того ж знаходиться в мальовничому місці. До речі, щоб скоріше знайти церкву, краще спитайте про її місцезнаходження. Вона знаходиться хоча і в центрі, але схована між будинками. Тому помітна не відразу.

Ще у центрі міста є парк, в якому стоїть пам’ятник моєму улюбленому письменнику – як же Диканька могла не поставити пам’ятника людині, яка так її розпіарила? Ще в парку ми знайшли Дуб Свободи, який був посаджений борцями за волю України у 1917 р. (про цей факт нам повідала табличка власне на самому дубі).

Інша видатна пам’ятка культової архітектури Диканьки знаходиться кілометри зо три від центру міста. Треба йти по дорозі, по якій приїхали в Диканьку (тобто в бік Полтави), хвилин може сорок. Це зовсім не важко, а приємно – свіже повітря, краєвиди. Тим більше, що ми йшли по снігу по коліно, і зовсім не втомилися. Так ось, треба пройти «Катюшу» на постаменті, перейти міст, а далі йти до лікарні. Біля лікарні повертаєте праворуч, доходите до дороги, переходите поле. Там буде ліс. Біля лісу – церква. Можна цей шлях проїхати попутною маршруткою, але ми її так і не дочекались.

Отже, Миколаївська церква (1794) (на фото праворуч), а поруч з нею – дзвіниця (1810) і млин невідомого року виробництва. Церква – родова усипальниця Кочубеїв. Вона кругла, тобто церква-ротонда. Від дзвіниці до церкви веде прегарна алея. Місце дуже спокійне і красиве. Але що казати, дивіться краще фотогалерею, тим більше, що поки ми йшли до церкви, розійшлися хмари, які були на небі вже протягом двох тижнів. А церква на тлі ясного неба виглядала як біла хмарка.

До речі, про Миколаївську церкву теж існує легенда, що саме тут відспівували панночку з «Вія». Мабуть, панночка була Кочубеївна?

Ще тут колись існував палац Кочубеїв (1800 р., арх. – Дж. Кваренгі). У ньому розміщувалася картинна галерея, бібліотека, архів. Все знищено більшовиками.

Недалеко від церкви, в чистому полі стоїть тріумфальна арка (1820). Ми пролетіли повз неї дуже швидко на маршрутці коли вже верталися, але все ж таки я встигла схопити арку об’єктивом камери скрізь запітніле вікно. До речі, коли їхати з Полтави до Диканьки, можна вийти на цьому місці, а потім вже піти в центр до Троїцької церкви.

Таким був наш день перед Різдвом у Диканьці. Ми, звичайно, для більшої достовірності, могли б ніч там провести, але, на жаль, в Диканьці немає готелів. Доведеться чекати кращих часів.

Січень 2007

Галерея Диканьки
Історія Диканьки